Хіросіма й Нагасакі були важливими промисловими і військовими центрами, до того ж портами. Їхня історія назавжди розділилася на «до» та «після» в серпні 1945, адже американське командування обрало Хіросіму та Нагасакі як цілі для ураження атомними бомбами.

06.08.1945 американський бомбардувальник B-29 «Суперфортеця» під назвою «Енола Ґей» вилетів у напрямку Хіросіми. Уже о 08:15 ранку над містом пролунав вибух. У радіусі кількох кілометрів від епіцентру вибуху загинуло майже все живе: небачена вибухова хвиля трощила все навколо, а доповнював катастрофу потужний вогняний смерч, який випалював те, що лишилося від міста. В одну мить загинули понад 80 тис. осіб. Лікар Тацуїчіро Акізукі, свідок тих подій, згадував: «Сказати, що все згоріло, недостатньо. Здавалося, ніби сама земля випромінювала вогонь і дим. Небо було темне, земля червона, а між ними висіли хмари жовтуватого диму. Три кольорові хмари – чорна, жовта і червона – зловісно насувалися на людей».

Оговтатися від шоку Японія не встигла, оскільки вже 09.08.1945 на Нагасакі упала наступна атомна бомба. Другий вибух забрав життя ще 73 тис. людей. Упродовж кількох наступних років сотні тисяч японців загинули від впливу радіації.

У період Другої світової війни життя й навіть думки японців були повністю контрольовані державою. Дітей змалку вчили, що покірне служіння державі та вірність Імператору – головна мета їхнього життя. Особливою чеснотою підданого вважалася готовність померти за вітчизну.

Пісня «Нічна платформа» виражала тугу через розлуку, яку відчували дружини, прощаючись зі своїми чоловіками. Автор слів Рьоїчі Хатторі написав їх, спостерігаючи подібну сцену на платформі залізничної станції: молода дружина ховалася за стовпом і стежила за чоловіком, якого оточив натовп із радісними вітаннями. Поет відтворив її почуття. Але пісня негайно була заборонена.

Чому так сталося? Причиною цього стали слова: «Коли ти повернешся додому?».

Солдати, вирушаючи на війну, прощалися зі своїми сім’ями назавжди. Вважалося, що кожен із них мусить померти на війні. Побажання повернення чи довгого життя вважалося боягузством і зрадою.

У 1948 Акіко Футаба заспівала цю заборонену пісню. Вона співала з побажаннями більше ніколи не бачити сцен прощання, щоб війни не повторювалися. Відтоді минуло понад сім десятиліть. Нині «Нічна платформа» – одна з найвідоміших антивоєнних пісень у Японії. Вона промовляє до людей любов’ю, турботою та надією.

Війна поставила складні завдання для Японії. Країні не вистачало ресурсів для ведення війни. Потрібно було не лише встановити сувору економію, а й переконати японців у необхідності жертвувати власними життями. Уже від 1937 почалася активна «обробка» громадян через пропаганду. Усі книжки, газети, радіопередачі та публічні заходи перебували під цілковитим контролем. Навіть вивіски на вулицях стали зброєю пропаганди. Міністерство пропаганди рекомендувало, яку музику краще слухати, який одяг носити, яку їжу споживати. Культивувалися традиційні японські цінності: шанування волі Імператора та жертовність в ім’я Батьківщини. Виховання у войовничому дусі поєднувалося зі старовинними самурайськими традиціями. За майже десятиліття такої політики свідомість громадян змінилася настільки, що використання в боях камікадзе стало масовим.

Одним із найвагоміших засобів впливу на свідомість громадян була музика. Японська традиційна культура впродовж століть тяжіла до мистецького вираження патріотичних почуттів. Яскравим виявом цього явища є пісня «Якщо морем ми підемо». Вважається, що ця пісня з’явилася ще у VIII ст. й утілювала глибоку шану до Імператора як до божества, чиї рішення та слова – кінцева істина.